Терпіти не можу Санта-Клауса. Якщо одного чудового дня я вирішу стати серійним вбивцею - насамперед перестріляю міністерство культури, а потім одразу візьмуся за товстунів в червоних куртках. Іспанія ось-ось стане справжньою європейською країною - вже зараз ми з непідробною радістю танцюємо під американську дудку в Іраку і будь-якій іншій точці земної кулі. Добре, з цим я готовий змиритися, але звільніть мене від параду Санта-Клаусів на вулиці Чамбері. Це так само безглуздо, як жителі Арканзасу, що виспівують севільяни. Я знаю, що Санта-Клаус прийшов до нас не вчора, що він сучасніший за одягнених царями Сходу людей похилого віку, що дітям тепер дістається більше подарунків. Та все ж цей огрядний бородань безглуздо виглядає на іспанських вулицях. Це американський винахід, що покликаний збільшити об’єми продажу в супермаркетах, не вартий одного горба верблюда волхва Гаспара, як всі гумові монстри Хеллоуїна не варті нашої Ночі усіх покійних.

Мадрид – місто хамства і дурості. Його мучать неуважні водії, постові і підйомні крани, які вічно стоять не там, де треба, а також непробивний мер, обличчя якого все більше кам’яніє з кожним днем. Мій сусід Маріас, що живе на Пласа-де-ла-Вілья і тому відчуває політику керівництва на власній шкурі, частенько кидає в адресу нашого мера гнівні і не завжди пристойні репліки. Я сам готовий підписатися під кожним словом. Та все ж, попри самовіддану працю чиновників, Мадрид не втратив остаточно своєї неповторної краси. Серед невеликого числа острівців опору пожадливості і вульгарності, готових дати притулок чесним людям, дякувати богу, зберігся і книжковий ярмарок на узвозі Клаудіо Мойано.

Ви залежите від них, не підозрюючи про це. Швидше за все, ви ніколи з ними не зустрінетеся, але ваше життя і майбутнє ваших дітей - в руках цих негідників, в органайзерах і комп’ютерах. Ви не знаєте їх в обличчя, але від них залежать і масштаби безробіття, і показники економічного зростання. У вас немає нічого спільного. Що може об’єднувати касирку або слюсаря з типами, які вчилися в Гарварді, закінчили магістратуру в Токіо, а зараз зустрічають світанок на Волл-стріт або мадридській Больсе і міркують про неолібералізм і макроекономічні ризики, пересипаючи мову англійськими термінами на зразок long-term capital management. У вас немає анінайменшого шансу зустрітися з одним з цих воротил бізнесу, здатних в будь-який момент зруйнувати ваше життя. Якщо це трапиться, вам їх не дістати. Вони завжди залишаються в тіні, ці фінансові акули, блискучі аналітики, експерти, що безпомилково чують власну користь. Вони ніколи не залишаються в програші.

Кілька днів тому, коли президент автономії Кастілія-Ла-Манча нарешті підписав указ про перенесення бібліотеки кардиналів Лоренсана і Бурбонів в толедський Алькасар і примари минулого знайшли спокій в стінах, зведених імператором Карлом, екс-прем’єр Феліпе Гонсалес виступив з промовою про Іспанію, історію і націю. Промовлені сеньйором Гонсалесом слова цілком пристали колишньому главі уряду. Вони були б доречні і у вустах нинішнього прем’єр-міністра Хосе Маріа Аснара. Біда в тому, що діючі керівники вимушені обережно підбирати слова, приберігаючи те, що вони дійсно думають, до пенсії. А то їх ще визнають фанатиками і шовіністами. Не приведи господь!

Троє читачів, не змовляючись, розповіли мені одну й ту саму історію. Стверджують, що це анекдот, хоча особисто мені вона здається реальною, як саме життя. Було б справжнім свинством з мого боку не поділитися з вами такою чудовою і такою "іспанською" за всіма ознаками історією. Кожен розповідає її по-своєму, додаючи нові деталі. Не беруся стверджувати, що лише мій варіант заслуговує на довіру, проте всеж спробую викласти, що мені відомо, нічого не прикрашаючи. Ну, майже нічого.

Дорогий Пепе, останнім часом єпископальна рада Іспанії підняла хрестовий похід проти кампаній з боротьби зі СНІДом і пропаганді контрацептивів. На думку служителів церкви, презерватив сприяє сексуальній розбещеності. Іншими словами, серйозно полегшує життя всім, хто в цьому зацікавлений. Теорія пастирів душ людських проста: страх перед смертельною недугою не дозволяє молоді, от як ти, робити, що душі заманеться. Перемогти або послабити цей страх, запропонувавши молодим презервативи, означає не врятувати, а назавжди занапастити їхні душі. Відчувши себе в безпеці, вони почнуть порушувати заповіді Господні з подвоєним ентузіазмом, підкоряючись закликам власної плоті, а не слову священика. Ти ж знаєш, яка ця сучасна молодь. Найголовніше в тому, Пепе, що вони безперечно мають рацію.

Постійний відвідувач зайшов до бару і зажадав коньяку без закуски, хоча ще не було восьмої ранку. Він був маленький на зріст, смаглявий і дуже худий, в ретельно відпрасованій білосніжній сорочці. Ще густе чорне волосся було акуратно зачесане назад. На вигляд йому було за п’ятдесят. На правій руці ледве виднілося татуювання, майже стерте часом, сонцем і солоною водою.

Я пригадав про нього кілька років тому, коли по радіо грала стара "Балада про Толіто", одна з кращих пісень Хоакіна Сабіни: "Померти - це означає зійти зі стежки". Мені здається, що ці слова сказані про людину, яку я зустрів багато років тому. Не думаю, що його і справді звали Толіто - його імені я так і не дізнався. В середині вісімдесятих я часто бачив цю людину в мадридській електричці. Він заходив до потягу між сьомою і дев’ятою ранку, коли люди, що вважали за краще не стояти півтори години у заторі, а спокійно почитати дорогою, їхали на роботу. Це був дідусь років сімдесяти, сивий як голуб. У руках він тримав великий пошарпаний портфель, повний справді чарівних речей. Кожен ранок на моїх очах здійснювався один і той же ритуал - увійшовши до вагону, старий пригощав пасажирів карамельками - просто так, безкоштовно. Потім, відкашлявшись, вимовляв серйозно, навіть урочисто: "Пані та панове! Починається розіграш нашої лотереї! Всього за двадцять п’ять песет будь-хто з вас може виграти надзвичайний приз". Закінчивши свою промову, старий роздавав всім карти дешевої мініатюрної колоди. Потім він так само ввічливо закликав нас бути уважними, діставав з портфеля іншу колоду, більшу, і просив кого-небудь вибрати карту. Виявивши переможця, старий вручав йому приз: гумового бичка, томик віршів, складаний ножик, пакетик карамелі або тютюну "Фаріас". Потім дякував всім, чемно прощався і покидав вагон, щоб пересісти на інший потяг.

Після того, як пітбуль загриз жінку в Лас-Пальмас, в пресі одна за одною стали з’являтися статті про собак. Одну з них написав Франсіско де Перехіль, молодий літератор, автор поліцейських романів і, можливо, останній справжній репортер в Іспанії. Цьому хлопцю більше підійшли б перо і машинка "Оліветті", аніж стерильний офіс, комп’ютер і всеосяжна політкоректність, що заволоділа нашою журналістикою.

Бувають дурні і Дурні. Є природжені дурні, дурні від народження, яких не переробиш, скільки б не намагався. У таких дурість закладена генетично, як у інших колір очей або алергія на рибу. Якби вони захотіли взяти участь в конкурсі дурнів, їх неодмінно дискваліфікували б за дурість. Коли такий дурень з’являється на світ, медсестра виходить в коридор і каже батькові: "Вітаю! У Вас народився чарівний дурень. Вага - три шістсот".

Одержавши днями листа, я виявив на конверті фізіономію Фердинанда VII (1784-1833). Зверніть увагу, пане, сказав я собі, з усіх правителів цієї країни, добрих чи поганих, на марку потрапив найбридкіший виродок, який колись носив корону. Самий підлий, несправедливий і боягузливий король за всю історію Іспанії, що бачила чимало негідників на троні. Гойя, глухий художник, що вмів читати в людських серцях, зобразив цього короля із злим, перекошеним лицем, але все одно не зумів передати всієї мерзотності його натури. Віроломство, тупість і наполегливе неуцтво політиків і монархів позбавляють мене залишків терпимості і примушують мріяти про гільйотину посеред міської площі. Особливо у випадку з Фердинандом. Бо цей правитель, голова якого, на відміну від його французького ідіота-кузена, так і не потрапила в корзину, був нікчемним і підлим, але зовсім не тупим. Всі найпідліші його вчинки - зрада Наполеона, чорна реакція після вигнання французів, правління камарильї святош і пройдисвітів, зневажання самої прогресивної в світі конституції, варварський деспотизм - були добре продуманими кроками. Фердинанд Бурбон виявився здатним звинуватити своїх прибічників в змові проти Годоя, лизати чоботи французові, що замахнувся на його владу, відправити на смерть тих, хто повернув йому корону. І всі ці вчинки він ретельно готував, добре зважуючи всі "за і проти". Він був геть як ті лиходії із старого кіно, тільки гірше. Він був збіса поганим королем.

Це трапилося нещодавно в Хіхоні. Того сонячного ранку на березі було дуже людно. Одні хлюпотілись на мілині, інші прогулювались набережною, милуючись морем. На пляжі панував приємний, безтурботний спокій, можливо тому, що майже не було туристів. Так чудово було стояти, спираючись на парапет, і дивитися, як білі вітрила рибальських човників ковзають уздовж лінії горизонту. Якесь маля міцно спало на рушнику біля самої води. Діти трохи доросліші гасали пляжем, відчайдушно заважаючи усім. Дівчатка-підлітки в скромних бікіні ніжились на сонечку, а їх мами та бабусі захоплено точили ляси, прогулюючись по коліно у воді. Білявий хлопчик, худенький і дуже серйозний, побудував замок на піску і тепер вів напружену боротьбу із хвилями, що руйнували його стіни. Непоганий урок для людини, якій виповнилось сім років.

У мене є приятель на ім’я Фран, йому двадцять років. Фран живе в Беналупі, селищі провінції Кадіс, і мріє написати книжку. Ні, не стати письменником, а саме написати одну, конкретну книжку. Це бажання у нього з"явилось ще коли Фран був зовсім маленьким і дідусь, що був тоді вже зовсім хворий, розповідав йому про громадянську війну та часи Республіки. І про Касас-В’єхас.

Кілька днів тому я зі своїм другом, вчителем граматики на ім’я Пепе Перона, відвідав Ескоріал. Ми помолилися про себе на могилі свого кумира, дона Хуана Австрійського, і попрямували в Пантеон, де поховані майже всі іспанські монархи, починаючи з Карла V, за винятком одного француза. По дорозі ми посміялися над двома американками, приголомшеними віком Ескоріала. Ще б пак - на батьківщині їм не доводилося бачити нічого давнішого за носову хустку, в яку висякався Джордж Вашингтон переправляючись через Потомак, або через що він там переправлявся. Як відмітив вчитель граматики - "у них є круті технології, зате у нас є пам’ять".

Втім, річ не в цьому. Куди важливіше, що гуляючи замком та насолоджуючись суворою гармонією башт і стін, ми випадково відшукали експозицію, присвячену чотирьохсотріччю з дня смерті Пилипа II. Заворожені, ми довго бродили повз величезні фоліанти, картини, зброю, розп’яття і монети, свідків тієї дивовижної епохи. Епохи, коли Іспанія або Españas, як говорили у той час, була великою державою і кредитором всієї Європи.